Як Президенту виконати Реформи в Україні за один день, а не до 2020 року.

383946018Це буде розповідь про перший справжній робочий день президента. Не має значення, коли цей день буде – чи відразу після інавгурації, чи на четвертому році президентства. І не має значення, хто саме сьогодні президент. Є робота, яку може зробити тільки президент. Для того він, президент, власне, і потрібен.

Аж ось пролунали слова: “Програма реформ до 2020 року“. Я вже це проходив.  Що запропонують суспільству чиновники? Як завжди – перерозподіл майна, посад, фінансових потоків і влади. На свою, чиновницьку, користь. І не має значення, до якої політичної сили сьогодні приклеївся чиновник – він завжди буде на боці сильніших, і завжди буде багато споживати.

Також нема ніякого сенсу аналізувати їхній політ фантазії. Вона буде завжди в одному руслі: я – великий і важливий, дайте мені все!

Але яка від того користь президентові? Тільки зайвий клопіт, витрати, псування рейтингу й іміджу. Нема користі від чиновників, нема……

Є лише один вид адмінреформи, який був би на користь і Народу, і президенту.

Класична аналітична стаття на цю тему виявилась би надто сухою й нецікавою бодай її читати, а тим більше втілювати в життя. Тож із великим сподіванням на те, що президент прочитає цю статтю й виконає свою роботу, викладу висновки в зрозумілій кожному формі.

На прикладі Порошенко показано, як воно могло би бути. Особисто я вчинив би саме так. Бо ця робота поки що лишається невиконаною.

І доки ця робота не буде виконана, влада будь-якого президента буде під загрозою. Челядь завжди намагалась змістити свого начальника. Подивіться що Льовочкін з Януком зробив.

Порошенко не спав. Він працював по ночам. Годинник показував третю годину ночі. Петро Олексійович  зітхнув, підвівся з крісла й підійшов до вікна. У вікна кабінету уважно дивилась велика цементна жаба з будинку з хімерами. Ця жаба бачила не одного правителя України. Жаба є. Правителів – нема.

Петро Олексійович стояв, опершись на мармурове підвіконня, дивився на велику ялинку, і по-інтелігентному, пошепки лаявся матом на недолугу челядь.

“Кого ми набрали в народні депутати, кого призначили міністрами? Що вони коять? Чим займаються? Чому президент має заносити їм хвости та їздити до США та Брюсселя  випрошувати якісь копійки? Сором та й годі. Недолугі нікчеми.

Не можуть забезпечити комфорт власним грошам! Дегенерати. Лошьйо з мандатами.

У Петра Олексійовича  був недобрий настрій. Він сподівався, що його товариші – розумніші. Він сподівався що Яценюк почне реформувати економіку… Нічого. А йому ж – ніякої відповідальності, а з мене весь світ глузує, що мій прем’єр не може дати свободу бізнесу.

Мільйон чиновників. Мільйон! Це ж треба бути такими нікчемами, мати всю владу в країні – і не мати розуму нею розпорядитись? Замість того, щоб дати можливість людям заробляти Арсеній їздить по світу і випрошує гроші їм на зарплату! Власним чиновникам! Так бути не повинно. Це неправильно!

Господи, допоможи!”, – в серцях крикнув Петро Олексійович, і зі сподіванням глянув на темне нічне небо.

Раптом звідкілясь до вікна злетів білий голуб, сів на ялинкову лапу й уважно подивився в почервонілі від роздратування й безсоння президентові очі.  І раптом величезна, нестримна й безпричинна радість осяяла обличчя Петра Олексійовича,  думки стали світлими, він ураз відчув невідому йому раніше любов до всієї України, але не таку, як до цукерок, а як до своєї Батьківщини.

І він усе зрозумів…

Взяв телефон і натиснув кнопку. Відповів сонний голос Арсенія Петровича.

– Thank you for calling. Arsenij speaking. How can I help you?

– Коли це ти вже українською розмовляти почнеш?

– Вибачаюсь, містер Президент…

– Ти шо, спиш?

– Я щойно ліг спати… Чверть на четверту…

– Я знаю який зараз час. О 10-й ранку нарада з усіма чиновниками кабміну, усіх міністерств і відомств, усіх зібрати в Палаці спорту.

– Петро Олексійович, вони всі не умістяться, їх багато…

– Утрамбуєш, штабелями покладеш. Силовиків, СБУ, прокуратура , МВС та податкова – лише начвідділів і вище, а то їх надто багато, усі не вмістяться. Усіх до єдиного! Пряму трансляцію по телебаченню.

Спокійної ночі, Арсеній, посміхнувся Петро Олексійович.

Прокинувся пізно, на диво відпочивши, і з ентузіазмом взявся за справу.

Привівши себе до ладу, о 10:00 Петро Олексійович  з охороною ввійшов до Кабінету Міністрів. Чиновники мали бути у палаці Спорту.  Петро Олексійович по-хазяйські йшов коридорами знайомого  будинку Уряду. Комендант швидко відчиняв двері кабінетів, а охоронці оглядали приміщення.

Нарешті, на четвертому поверсі в одному з кабінетів охоронці знайшли якогось зовсім молодого чиновника, трохи лисуватого, який сховався й не пішов на нараду до президента. Чиновник зблід, побачивши Самого Петра Олексійовича.

– Як тебе звуть?

– Ва-а-ася…

– Дійсно, Вася, – упізнав чиновника Президент.

Охоронці хутко заломили йому руки за спину, хоч той щось верещав, що він заступник там якоїсь адміністрації й тут випадково… Кумедний, чим більше верещить, тим краще.

Петро Олексійович повернувся й пішов на вихід. Позаду охоронці тягнули дрібного чиновника Васю до автомобіля.

Петро Олексійович спостерігав, як охорона заштовхала чиновника Васю до багажника автомобіля й сів у свою машину.108220330

Кортеж рушив до Палацу спорту. Вася в багажнику пітнів і тихо молився.

Усі під’їзди до Палацу були заставлені автомобілями. Жодного вільного місця, бо ж і машини всі були немаленькі. Кортеж президента під’їхав до центрального входу. Петро Олексійович вийшов із машини, з висоти свого зросту оглянув транспортні засоби чиновників, посміхнувся й увійшов до Палацу. Позаду охоронці несли чиновника Васю.

Палац спорту, технічно розрахований на 10.000 осіб, влучно вмістив понад двадцять тисяч чиновників, яких було напхано як оселедців у бочці. На обличчях поважних чиновників відображалась мука. Уже більше години ніхто з них не палив, не пив звичної ранкової кави й не ходив до туалету. І ніхто не чекав нічого доброго для себе.

На сцену охорона винесла чиновника Васю й поставила на коліна. По трибунам прокотився зойк жаху. Настала тиша. На трибуну вийшов Петро Олексійович. Вася тремтів і молився… Заберуть хлібний заводик чи не заберуть…

– Устань! – звернувся Петро Олексійович до чиновника Васі. Вася встав.

– Тобі сподобалось їздити в моєму багажнику?

– Н-ні, затинаючись відповів Вася. По Палацу спорту знову прокотився зойк жаху. Багато хто впізнав Васю…

– Прокуратура, негайно порушити кримінальну справу, провести обшук удома, у кабінеті, з’ясувати всі активи, усі фінанси, мені доповісти, швидко!

На сцену вийшли два начальника відділів із Генпрокуратури, і повели Васю за лаштунки.

– Ви всі зрозуміли, яка доля вас очікує? – Питання Петро Олексійовича прогриміло як грім над головами чиновників.

– Не чую? Так чи ні?

По залу прокотилось неголосне “Так!”

– Не чую! Голосніше!

Так!!!

– Ще раз!

Так!!!!!

– Бачу, зрозуміли. Тепер слухайте що буде далі. Далі буде адміністративна реформа, через три місяці більшість із вас буде звільнено. Зрозуміло?

Таааак!!!! – сумно зітхнули чиновники.

– У вас є три місяці щоб організувати собі бізнес, виробництво, надання послуг населенню, щоб ви не лишились без шматка хліба. Тільки виробництво і послуги. Бізнес не має бути пов’язаний із виконанням адміністративних функцій держави. Зрозуміло? – Над головами притиснутих один до одного чиновників стояла густа тиша.

– Не чую? Зрозуміло?

Так…

– Тепер найголовніше. За три місяці Вам треба встигнути реформувати правила гри таким чином, щоб було зручно й вигідно вести бізнес в Україні. Готуйте нормативну базу, реформуйте законодавче поле, зменшуйте податки й кількість контролюючих органів.

Усе що ви зробите, ви випробуєте на власній шкурі.

Ви мене почули? Не чую?!

ТАК!

– Усім дякую, усі вільні.

У Палаці спорту стояла мертва тиша.

Петро Олексійович розвернувся й рішучим кроком залишив тих, хто заважає нам жити. Переляканих, тремтячих і трохи смердючих. Вони мали облаштовувати нове життя. Адже, справді, не президентська це справа – двори підмітати, це мають робити двірники.

Мільйони працівників і підприємців аплодували президентові по всій країні.

Михайло Притула, для НУіНА

EN_01119646_1789

  • Сергій Кабуд

    Я б не сприймав буквально обіцянки. В Украіні йде громадянська війна проти номенклатури кадрового резерву цк кпсс: а це 100% еліти. веде її єдина легитимна фігура яка залишилася у зруйнованій переворотом і окупацією державі- це новообраний президент. Його лигитимність хоч і не відповідає конституційній нормі, але забеспечена голосами 55% виборців. Яка ні яка але є. Втім він єдиний проти кривавих і досвідчених банд совятні, яка смокче кров з украінців і навіть силніше зараз ніж остані 25 років. Так що реформи – це обовязок громадян. Треба відсунути хунту яку призначив путін і ювт. Це можливо робити у мирні цивілізовані способи.