Данило Яневський, Статті

Українська еліта: історична доля.

Данило Яневський милується краєвидами Чікагщини

Данило Яневський милується краєвидами ЧікагщиниДанило Яневський, з Чікаго

Визначення терміну

Наразі немає потреби нагадувати про походження терміну “еліта”. Він походить від латинського electus, що в перекладі на сучасну українську мову означає “обраний”, “кращий”. Немає також потреби наголошувати на тому, що еліта  від початків Творення була, є і буде невід’ємною найважливішою частиною будь-якої людської спільноти. Більше того – ніяка спільнота не може утворитися, вижити та розвинутися без еліти. Ще більше: якість спільноти та перспективи її розвитку напряму залежать від якості її еліти. Це так тому, що саме “еліта” і тільки вона не тільки виконує функції управління соціумом на підставі формальних та неформальних припісів, але й встановлює ці приписи, контролює їх виконання, здійснює інші, потрібні для свого розвитку та розвитку соціуму регулятивні функції.

Сучасні уявлення про еліту чітко розділяють “еліту” на декільна основних груп. Перша – еліта формальна. Обсяг влади та відповідальності цієї групи походить від її місця у вертикальній суспільній структурі – державній, політичній, екклезіальній, військовій, економічній абощо. Безпосередні впливи, як правило, обмежуються одним поколінням. Головна місія – підтримувати певний правопорядок, не допускати істотних, тим більше різких суспільно-політичних змін, тобто перешкоджати спробам порушити існуючу суспільно-політичну рівновагу.

Класичні приклади для України – Кирило Розумовський, Володимир Щербицький, Віктор Ющенко.

Представники “неформальної” еліти, як правило, знаходять поза межами формальних структур влади. Але, при цьому, мають суттєвий, часами – вирішальний вплив на світоглядні та побутові практики не тільки свого, але й наступних поколінь. Класичні українські приклади –Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Драгоманов.

Всередині кожного існуючого соціуму виростають і так звані “контреліти”. Представники їх об’єктивно покликані порушити існуючу суспільно-політичну рівновагу, спонукати владні структури до світоглядних радикальних трансформацій та використання радикальних ж політичних практик, як правило пов’язаних із застосуванням фізичного насильства. Всередині контреліти чітко вирізняються, як мінімум, дві групи.

Перша, яку можна умовно назвати “позитивною”. “Умовно” тому, що з погляду існуючих еліт та більшості суспільства, діяльність цієї групи контреліти спрямована на зміну існуючих порядків, яка неодмінно тягне за собою і зміну еліт. Але зміна еліт у цьому випадку є платою за можливість модернізації, подальшого продуктивного розвитку суспільства в цілому. Класичні світові приклади – Джордж Вашингтон, Наполеон Бонапарт, Отто фон Бісмарк, Кемаль Ататюрк. Класичні приклади для України навести не наразі не наважуюсь. Це потребує додаткового обміркування та академічної дискусії.

Друга група – так звана “контрпродуктивна”. Незадоволені своїм суспільним статусом, вони організують, розпочинають, провадять  політичні та військові кампанії, спрямовані на зміну існуючих порядків. Кінцевий результат – катастрофічний занепад елітних груп, народу в цілому, який супроводжується вичерпанням матеріальних ресурсів, необхідних для подальшого функціонування суспільних та державних інститутів. Найяскравіші світові приклад – Адольф Гитлер, Володимир Лєнін, Йосип Сталін. Українські – Богдан Хмельницький, Володимир Винниченко, Євген Петрушевич.

Відповідно найважливішими завданнями будь-якої еліти, яка знаходиться при владі в даний момент часу, є одначасна реалізація двох взаємовиключних стратегій розвитку. З одного боку, йдеться про підтримання існуючих наразі суспільної рівноваги та можливостей для розвитку суспільства. Але, оскільки саме поняття розвитку містить в собі поняття порушення існуючої рівноваги, остільки другим завданням еліти мало би бути не стільки консервація існуючих порядків, скільки постійне пристосування цих порядків до обставин часу, які міняються з року в рік, з місяця до місяця, а в останні роки – буквально з дня на день.

Реалізація останнього завдання означає, зокрема, необхідність створення таких інстурументів та механізмів, які би відкривали, стимулювали можливості еволюційного соціального підйому всіх талановитих, іноваційно мислячих з нижчих рівнів соціальної ієрархії до її вищих щаблів.

Іншими словами – створення сприятливого середовища для  формування нових груп та поколінь еліти та формування механізмів, які би обмежували егоїстичні устремління елітних груп, їх спроб монополізувати, законсервувати свої привілеї, а також мінімізувати рівень відповідальності перед суспільством в цілому як для себе, так і для своїх нащадків. Наразі ці завдання скоріше більш успішно вирішуються в межах євро-атлантичної, католицько-юдейської цивілізаційної моделі, ніж в православно-євразійської. Якщо сказати зовсім просто – якість правлячої еліти, можливості її модернізації в США, Франції або Німеччині не йдуть ні в яке порівняння з якістю еліти та можливостями її трансформацій в Росії, Україні чи Туркменістані.

Розмірковуючи над феноменом виникнення, функціонування та перспектив розвитку еліти нашого народу, треба взяти до уваги дві фундаментальних обставини.

 Географічний фактор

Впродовж тисячоліть Дніпро був однією з головних ліній розламу Євразійського субконтиненту, з одного боку, кордоном поміж двома перманентно ворогуючими світами – Лісом та Степом.

На схід від цього кордону, згідно із Фернаном Броделем, починався дикий, незнаний світ. Цивілізація в європейському значенні цього слова там аж до закінчення Старого Порядку (тобто до кінця XVIII ст.) не існувала.

Географічне розташування, розселення руських племен в міжріччі Дніпра-Дністра-Південного Буга-Вісли визначило основну історичну місію та функцію провідної верстви руського народу – війна зі Степом. Саме ця війна, яка тривала від доісторичних часів, завершилася в цілому перемогою Лісу лише наприкінці XVIII століття,  коли Гіреї/ Чінгізіди були остаточно закриті та ізольовані в Криму.

Ось що в зв’язку з цим пише сучасний дослідник Олег Однороженко у блискучій, як на мій погляд, розвідці “Українська руська еліта доби середньовіччя і раннього модерну: структура та влада”.- Київ, Темпора, 2011.- 420 С.- СС. 342-343): “Україна знала лише одне ремесло – війну…

Тисячолітня битва за Степ коштувала “старожитному народу руському” та його рицирській верстві незчисленної кількості жертв … На чолі кожної великої модернізаційної хвилі українського (руського) народу повсякчас стояв його військово-політичний провід. Від століття до століття змінювався його склад та структура, форми самоорганізації та здійснення політичної влади, навіть назви – дружинники, шляхта, козацтво… Незмінним лишалося тільки усвідомлення своєї визначеної історією міссії – захисту Руської землі від кочового Степу … Це була перемога з гірким присмаком … Наймасштабніший геополітичний успіх українського народу химерним чином збігся з втратою державності. Українська історія взяла антракт, який тривав  який тривав упродовж усього довгого ХІХ століття”. Додам від себе – і впродовж усього ХХ-го.

Саме ця тисячолітня, правдоподібно, найдовша у світовій історії війна, визначила походження структуру нашої національної еліти. Ми мали, так би сказати, розвинене “дворянство шпаги”, натомість мало- або зовсім не розвинене дворянство “мантії” та “ряси”, тобто бюрократію та духовенство – адже все життя суспільства було підпорядковано тільки Війні.

Для підтвердження цієї тези наведу лише один – більш ніж видимий та голосний приклад, який знаходиться просто перед нашими очима та вухами. Це – пісенна творчість нашого народу, в якій виразно домінують мілітарні за походженням, змістом та способом виконання мотиви та форми. Вища форма цієї творчості, яка, між іншим, як і кулінарія, є надзвичайно консервативною системою культурних кодів будь-якого народу – твір, який є Державним гімном України.

Перманентна, впродовж століть, з покоління в покоління війна потребує як спеціальних навичок для всіх без винятку верств та груп населення, так і функціонально доцільної форми соціальної, політичної та економічної організації суспільного життя, детермінує побутові форми, світоглядні уявлення та релігійні практики такого суспільства.

Така організація не потребує, більше того – заперечує плинний мирний розвиток торгівлі, ремесел, мистецтв, високої освіти, релігійних інституцій та практик з їх максимами про Богонадхненність та безцінність людського життя, про примат духовного над матеріальним, їх схильності до мистицизму як способу Богопізнання, усамітнення від грішного Світу тощо.

Саме це, як мені видається, є головною причиною того, чому наш нарід аж до XVIII століття не мав розвиненої, потужної, вливової, авторитетної, політично активної торгової, промислової, наукової, мистецької еліти. А також міст,  в межах яких ці елітні групи могли народжуватися, існувати та розвиватися – оскільки тільки в містах зосереджувались ті, хто потребував їх ідей, послуг та виробів. Окремі виняткі лише наочно відтіняють це правило.

Ще одне принципово, як на наш погляд, міркування. Головними опорними пунктами на цій території – від закарпатської прецепторії тамплієрів та Хотину на заході – до сучасного Білгород-Дністровського на Чорноморському узбережжі, були фортеці. Вони виконували роль  так званих “пунктів зв’язності” для всієї цих земель та держав, які в різні часи там існували. Ці фортеці потребували послуг цілком утилітарного гатунку – послуг маркітантів, повій, каменярів, ковалів, шорників, лікарів і т.п.

Натомість в центральній та західній Європі таку функцію крім фортець виконували міста та монастирі – центри торгівлі, ремесел та, отже, високої науки. Саме в містах і тільки в них вироблявся надлишковий матеріальний продукт, який дозволяв “утримувати” всіх не зайнятих у військовій справі – цивільну бюрократію, духовенство, осіб вільних професій, покликаних серед іншого і обслуговувати культурні потреби можновладців, і сприяти розповсюдженню християнства, зокрема, через візуальні та музичні твори тощо.

Еклезіальний фактор

Від часів Першого Нікейського собору (ба, навіть і до нього) впливова та важлива частина “національної” еліти формувалася в нетрях трьох основних монотеїстичних релігій.

Сьогодні зупинимося лише на християнській. Констатуємо: за півтори тисячі років ортодоксальне його відгалудження не висунуло зі своїх лав жодної фігури, яку можна було би поставити на один щабель, скажімо, з Томою Аквінським, Мартіном Лютером, Френсісом Беконом, отцями ІІ Ватиканського Собору абощо. Адже саме ці люди – але не тільки вони, ім’я їм “Легіон”- були як репрезентантами інтелектуальної та політичної еліти своїх країн та народів, з одного боку, так і визначальними чинниками формування елітних груп за всіх часів і всіх народів, з боку другого.

Далася взнаки і принципово інша роль, яку відігравали на центральноєвропейських теренах монастирі, а також наявність там духовно-лицарських та жебраючих орденів, кожен з яких мав своє покликання. Так, наприклад, домініканам, францисканам та єзуїтам приписують, головним чином, функцію інквізиторську, місію слідкувати за чистотою доктрини. Але при цьому мало наголошують на тій обставині, що така місія передбачала необхідність знаходити та виховувати людей, здатних протистояти єресям, отже розвивати ортодоксальну докртину та існуючі практики душпастирювання й освіти. Це стало однією з причин стрімкого зростання та розвитку університетської, шкільної та інших форм освіти – спочатку в еклезіальних, а потім і в секулярних формах.

Соціальний фактор

Наш народ, який впровдож усього Старого Порядку ідентифікував себе ст. як Gente Rutenus, Natione Polonus, мав 5-ти членну корпоративну структуру:

–                     приблизно 50 князівських сімей, абсолютно закриту корпорацію головним чином (але не тільки) Рюрикових та Гедемінових нащадків,

–                     військово-політичну клас шляхти, чисельність якої у всі часи сягала 10% тогочасного населення,

–                     міщан, які становили питомо суттєву частину населення міст,

–                     євреїв, які згідно з нормами тогочасного права трактувалися як соціальна група,

–                     селян, питома вага яких в загальній масі населення сягала, правдоподібно, 80-85%.

Окремо зауважимо, що саме на рамена цієї, останньої групи, було покладено основний тягар матеріального утримання військово-політичного класу, тобто шляхти, в обмін на її згоду із зброєю в руках захищати всіх інших від зовнішніх загроз.

Тут зауважу принагідно таке: будь-яка людина з початковими знаннями принціпів військової стратегії знає, що перебування у війську 10% населення ставить все суспільство на межу виживання – ресурсів для забезпечення будь-яких найелементарніших суспільних потреб просто не залишається. Висновок: середьновічне русько/українське суспільство не мало в своєму розпорядженні ресурсів для “утримання” будь-яких інших, крім військового, “непродуктивних” соціальних груп та верств. Одинокі вийнятки лише підкреслюють цей висновок.

Соціально-політичний фактор

Абсолютне переважання в соціальній структурі тогочасного суспільства неписьменної, злиденної, позбавленої будь-яких можливостей соціально-економічного зростання селянської маси обумовило формування радикально “лівацької” (тобто бінарної, дуалістичної виразно антикатолицької, антипольської, антисемитської, антиросійської міфології руського села та непереборної схильності носіїв її, насамперед лідерів всіх (за єдиним виключенням) українських політичних партій до найпростіших, головним чином насильницьких способів розв’язання існувавших суспільних, світоглядних, побутових, економічних проблем та конфліктів. Неодмінною умовою такого варіанту “вирішення” вказаних проблем було фізичне винищення вищезазначених міських елітних груп.

Апогею ця латентна столітня війна, яка час від часу набувала катастрофічних форм, сягнула в 1918-1920 рр. Це роки, які я називаю Великою Селянською Війною або Великим Селянським Чорним Переділом. На цей час, нагадаю, населення підросійської України сягало 30 млн., в т.ч. приблизно 27 млн. неписьменних або малописьменних селян; в межах Дунайської монархії нашого народу нараховувалося приблизно 3 млн. Насамкінець цього періоду цивілізація в тому вигляді, в якому вона сформувалася на теренах сучасної України – на схід від Збруча – аж до Луганська та Керчі, перестала існувати. Більшість представників колишніх елітних груп –  власне російського, а також українського, польського та іншого національного походження були або цілеспрямовано винищені воюючими між собою сторонами, або загинули внаслідок непереборних обставин військового часу, або емігрували.

Якщо розглядати ті події не у вузьконаціональному, а всесвітньо-історичному, тим більше – в трансспективному вимірі, то треба сказати, що нічого ексклюзивного в українському історичному досвіді немає. Цей шлях всюди і повсякчас проходили всі консервантивні селянські цивілізаційні утворення. Пригадаймо хоча б вікопомне Пол Потове: “місця – ворожі, місця мають бути винищені”.

Єдину відому насьогодні продуктивну спробу подолати наслідки кривавого погрому 1917-1918 рр. На наших землях було зроблено в період короткочасного існування Української Держави – Гетьманата Павла Скоропадського. Впродовж травня – листопада в Києві було сформовано та “запущено” механізми формування національної української еліти, механізм, який функціонує і зараз – назвемо хоча б Академію наук, систему вишів, всієї середньо освіти, Національну бібліотеку, Археографічну комісію тощо. На жаль, цей режим припинив своє існування внаслідок непереборних геополітичних та військово-політичних обставин, покликаних до життя завершенням І Світової війни.

Більшовицька окупація

Справу винищення впень всіх без винятку існувавших до того елітних  груп 1921-1944 рр. та пізніших роках довершила надзвичайно ефективна в цьому сенсі каральна машина ВЧК/ОДПУ/НКВС. Результат її діяльності, якнайкраще, на наш погляд, резюмував унікальний сучасний російський дослідник ІІ Світової Марк Солонін: “Сталінські висуванці” в кращому випадку були здатні до надзвичайно інтенсивної, але вкрай неефективної роботи. В гіршому випадку це були безграмотні пройдисвіти, інтригани та парвеню, яким в нормальному суспільстві не довірили би керувати бригадою збирачів сміття”.

Саме діти та онуки цих висуванців, носіїв їх інтелектуального та життєвого досвіду, впродовж останніх 20 років судомно розбудовують незалежну Україну. Ці люди, як і їх батькі та діди вирішують одне і те саме завдання – фізичного виживання та накопичення матеріальних благ. Це, за їх поняттями, дає виключно і тільки місце в системі існуючої партійно-державної бюрократії. Ніякі поточні або, тим більше перспективні проблеми функціонування соціуму їх не обходять – вони не тільки не здатні їх вирішувати, вони не здатні їх навіть осягнути.

Поза тим, в перше десятиліття радянської окупації більшості території сучасної України комуністичний режим, спираючись на доробок “буржуазно-націоналістичних” УНР та, насамперед, Української Держави (Гетьманату Павла Скоропадського), дав помітного поштовху створенню принципово нової, “національно-комуністичної” еліти. Еліти, необтяженої тягарем попереднього інтелектуального, духовного та соціального досвіду. Еліти, насамперед технічної та гуманітарної, але ні в якому разі не політичної, військової чи економічної. Еліти, одна частина якої, а саме – лояльні до режиму гуманітарії (інших просто не було), вбачала свою історичну місію не тільки у формуванні нових міфологем, покликаних сакралізувати режим, але, насамперед, в поборюванні – аж до фізичного знищення – братів та сестер по новому комуністичному класу.

Володар держави, Сталін, в свою чергу, бачив свою всесвітньо-історичну місію у встановленні комуністичної диктатури на всьому європейському просторі шляхом підготовки та розв’язання всеєвропейської війни. Оскільки вся внутрішня та зовнішня політика Сталіна від другої поливини 20-х і аж до 21 червня 1941 р. була підпорядкована виключно осягненню цієї мети, остільки всі проблеми формування, існування та розвитку нової української, нехай 1000-кратно відданої йому української гуманітарної еліти, були непотрібні за визначенням. Саме тому він, не вагаючись, поклав край всім спробам “українізації” УСРР, а заразом перервав земне буття її, українізації, ідеологів, організаторів, провідників та виконавців. Заразом під ніж пішли і зацікавлені спостерігачі.

До слова, саме підготовка до всеоохоплюючої загальноєвропейської війни стала підставою причиною, для практики Голодомору українського народу. Товариш Сталін добре засвоїв один з уроків Громадянської та радянсько-польської війни 1920 р. Залишити в авангарді наступу на Варшаву-Берлін-Париж-Париж нелояльне до радянської влади українське село він не міг з міркувань військово-стратегічних.

Встановлення комуністичного режиму на більшості території сучасної України фактично ліквідувало ще один вислід попереднього багатостолітнього розвитку – міське населення. Тут мова не йде про двірників, хатню прислугу, інших людей, зайнятих фізичною працею у сфері обслуговування. Йдеться, насамперед, про ліквідацію ТРАДИЦІЙ міського життя – насамперед у публічно-правовій сфері. Скасувавши саме поняття ПРАВА, комуністичні людоїди скасували, тим самим, саму суть ДЕРЖАВИ, яка, за висловом Великого Канцлера РП/ВКЛ Льва Сапєги необхідна тільки для того, аби захищати та примножувати права своїх громадян. Нагадаю: написано це було у передмові до третього видання Статуту Великого Князівства Литовського аж у 1588 р.!

Нарешті, інтераціоналістичний за фразеологією та міфологією комуністичний режим за визначенням не міг погодитися на існування, а, тим більше, співіснування з будь-якою виразно окресленою за національною та/або політичною озакою елітною групою – чи то галицькими комуністами, чи то “дисидентами” у власних партійних лавах, чи то, скажімо, з сіоністами.

В цьому сенсі, а, між іншим, і в будь-якому іншому, ХХ століття фактично перекреслило надбання попереднього тисячолітнього періоду розвитку нашого народу та його державних формацій.

Ліквідувавши у фізичний спосіб право як таке, ліквідувавши основну масу населення міст – носіїв поняття про цивільне та кримінальне право та законність як такі, новий режим мусив в якійсь спосіб заповнити вакуум, що був утворився. Його і заповнили – масовим переселенням до міст демобілізованих вояків Червоної армії – селян в одностроях, а також селян в лаптях, селян в кучмах, селян голих та босих. А українські селяни – і в цьому навіть сьогодні можна легко пересвідчитися в центрі столиці України навіть були і є носіями принципово відмінних від міських інтелектуальних, духовних та побутових практик. Саме на тих людей в 20-х-90-х роках ХХ ст. поклали місію розбудови селянсько-пролетарської держави. Саме ці люди та їх нащадки розбудовують незалежну Україну. Але спростувати закони Природи, закони встановлені нашим Творцем неможливо. Як неможливо спростувати тисячолітній досвід люського розвитку, який беззаперечно засвідчив – НІДЕ І НІКОЛИ СЕЛЯНСТВО НЕ БУЛО ДЕРЖАВОТВОРЧИМ ЧИННИКОМ!

Жалюгідне становище сучасної України, а фактично – агонія державно-політичного організму, судомно створюваного від 24 серпня 1991 р. – є зайвим підтвердженням цього природнього закону. Пам’ятаймо: 70% сучасної так званої української політичної еліти – від президентів до голів райдержадміністрацій, від депутатів Верховної ради до депутатів районних рад, від міністрів до столоначальників у вмираючих селах є або селянами, або вихідцями із села в ПЕРШОМУ ПОКОЛІННІ!

Головні висновки

Головним результатом 70-річного господарювання людожерного режиму на теренах стало формування квазінаціональної квазіеліти. Головним сенсом свого існування всі без винятку її представники вважали і вважають елементарне біологічне виживання та відтворення.

Звідси походить ПРИНЦИПОВА нездатність будь-якого існуючого українського політичного режиму сформувати несуперечливу доктрину розвитку людини, суспільства і держави та забезпечити правові механізми цього розвитку.

Але саме це і є головним завданням, функцією національної еліти – функцією, яку згоджується оплачувати своєю працею абсолютна більшість громадян будь-якої європейської країни.

Відповідь на цілком ймовірне питання: “якими можуть бути сценарії подальшого розвитку?” виходить за межі цього дискурсу. Це є тема цілком інша и розмирковуваты над нею мали би більш компетентні, авторитетні та освічені фахівці. Мені особисто наразі видаються найбільш вирогідними лише три варіанти відповіді.

Перший. Розтягнута на довші роки агонія. Умовна назва цього варіанту – “Сомалі”.

Другий. Стихійний вибух. Цей сценарій має два основних підваріанти. Варіант “А” – передбачає криваве придушення очагів цього вибуху (назвемо його умовно “Сірія”). Варіант “B” – стихійне гародне повстання, підтримане частиною Збройних сил та силових підрозділів режиму з подальшою неодмінною позасудовою розправою із очільниками та активістами режиму (назвемо його “Румунія”).

Третій я би назвав простим словом – “Україна”. Існуючий режим (або той, що прийде йому на зміну лише на частні території сучасної України) ухвалить законодавчі акти:

–                      про надання українського громадянства всім вихідцям з України та їх нащадкам,

–                      про розробку основ механізму повернення до отчих земель та залучення до розв’язання проблем модернізації країни носіїв сучасних знань та технологій в усіх сферах – насамперед юридичній, торгово-економічній, військовій, державного будівництва, правоохоронній тощо,

–                      про  розпуск існуючих державних інституцій, створення на їх місті (з “чистого аркушу”) принципово відмінних від них механізмів захисту природніх прав громадян під керівництвом фахівців – громадян США, Великої Британії, Австралії, Аргентини та інших “країн-поселень” українців, а також тих громадян України, який покинули отчі землі без наміру або надії повернутися.

Головних політичних висновків із всього вищесказаного є, власне, два.

 Перший. Існуючий від березня 2010 р. політичний режим є режимом знищення українського народу та Української держави.

 Другий. Фізичне співіснування значної частини нашого народу з цим режимом в межах однієї суспільно-політичної та економічної моделі неможливе. Залишитися має один.

Previous ArticleNext Article