Данило Яневський: «Теперішній варіант нашої держави – просто ганьба»

Історик і журналіст – про ідеологеми української історії, політичних злочинців і пластикове телебачення

Данило Яневський зник з телевізора, зат
е випустив чотири книжки – «Загублена історія втраченої держави», «Проект “Україна”, або Таємниця Михайла Грушевського», «Масони, націонал-соціалісти та київський політикум: геополітичний контекст», «Проект “Україна”, або Крах Симона Петлюри» (усі вийшли друком цього року). Яневський наголошує на скромності власних завдань і називає свої твори «збірниками цитат і документів». Історик в авторі загалом перемагає журналіста, за винятком «засновків» і «висновків» – тут Данило Борисович чимало іронізує й на адресу деяких діячів минулого, і щодо сьогоднішніх наших достойників, для яких Україна дотепер залишається «країною незбагненної культурної традиції». Між іншим, оригінальність деяких поглядів екс-телевізійника та доктора історичних наук на минуле (а відтак і теперішнє) українців не залишилась й без Дусиної уваги.

Данило Борисовичу, напередодні нашої з вами розмови частина державних мужів, котрих ви ущипливо називаєте «професійними українцями», голосно заявляла про свою повагу до Конституції Пилипа Орлика. Владні ж структури проігнорували 300-річчя документу. А як ви оцінюєте цей нормативно-правовий акт?

– От завчили мантру – «Конституція Пилипа Орлика», а що воно таке, які його структура й зміст… Існує наукове дослідження, написане одним зі співробітників Інституту держави і права, в якому доведено, що цей документ – «піджин інгліш» Статуту Великого князівства Литовського, примітивна копія, надзвичайно спрощений варіант. Він був колись упроваджений у життя? Ні, отже, це проект Конституції. І чому йдеться тільки про 1710 рік? Цими твердженнями відбирають у власного народу майже 700 років конституційного життя – навіть у шкільних підручниках написано, що перша кодифікована збірка права постала 1054-го.

 – Здається, тут мова не про правові поняття, а про замилування терміном «Конституція»…

– Це все гра слів. Конституція за визначенням – основний закон, «Руська правда» була основним законом державного утворення ХI століття: жили, судили, управляли на підставі писаної збірки руського права. У Британії є Конституція? Нема. Magna Carta існує? Так, і ця угода між королем і баронами й до сьогодні є одним із основних законів держави. Таку ж словесну гру закладено й у міфологемі «Конституція Пилипа Орлика – інтелектуальна та правова пам’ятка українського народу». Ніякого «українського народу» не існувало до 1917 року. Це наразі є люди в різних частинах України різного походження, які мають право називати себе «українцями», – і я такий самий. Але, повторюю, до Рубікону із позначкою «1917-й» про українство не йшлося. Вперше в серпні 1917 року останній імператор Австро-Угорської імперії Карл Франц Йозеф Габсбург дозволив використання терміну Ukrainische Volk – до того був Ruthenische Volk (руський народ). Про що говорити? Плутанина у визначеннях в історичній дисципліні не менш небезпечна, ніж в інших науках: щоб було, якби знання про фізику ХХI століття перенести на середньовічні уявлення про неї?

Але та цьому ототожненні базується історична наука, мінімум, останніх 20 років.

– Не тільки. «Ноги» ростуть від Грушевського. Якого ми всі дуже любили, поки нарешті не з’явився дисертант – автор роботи про ідеологеми, що лежать в основі багатотомника «Історія України-Руси». Як і будь-який науковець, Грушевський мав свої обмеження, які диктувалися обставинами його походження, освіти та місцеперебування. Він жив в Австро-Угорщині, очолював НТШ, написав видатну працю (як кажуть). Три основних її пункти: ідеологізація козаччини, абсолютна ненависть до Польщі й неправомірне застосування дефініції «український нарід» щодо людності ХII-ХVIII століть. Чому він це робив? Бо був не лише науковцем, але й політиком, який відпрацьовував свою концепцію.

У чому вона полягала?

– Його замисел був таким: треба зробити з території руських земель Австро-Угорщини та підросійських територій окреме державне утворення під рукою Габсбурзького дому й трансформувати двоєдину монархію (Австрію та Угорщину) в триєдину (Русь, Австрія, Угорщина). Ця політична візія мала своїх прихильників в особі глави Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, галицького й буковинського політикуму (центральні постаті – Кость Левицький і Микола Василько відповідно). І, звісно, мала своїх противників – представників польських партій в австро-угорському соймі, які обстоювали інший правовий принцип: у 1772 році Rzeczpospolita Polska була розчленована на три частини, і вони вимагали поновлення державної незалежності в кордонах до розділення. Порівняйте: президент Саакашвілі вимагає сьогодні державної й територіальної цілісності Грузії, й світова спільнота це підтримує. Й тоді було те саме – поляки мали значну підтримку, а концепт Михайла Сергійовича входив у протиріччя з їхнім баченням ситуації. Але у Польщі були переваги: мононаціональна спільнота, яка збройно виборювала цю незалежність, та авторитет католицької церкви із сильним впливом у європейських столицях. І тут постає питання: якщо ви – відповідальний державний діяч, який думає про долю свого народу, чи ви підете на відкритий (тим більше – збройний) конфлікт із національною більшістю, коли у вас нема ні бази, ні мобілізаційного ресурсу? А головне: західні альянти (основні – Франція, Велика Британія, США) виграли I Світову війну; і вони підтримують польську незалежність. У вас є розум, виступати проти такої сили?

Проте тодішні політичні діячі на це пішли.

– Так, але хто саме на це погодився? Соціалістичної орієнтації ультрарадикали, з яких перший злочинець – Євген Петрушевич. Кость Левицький уже фактично відійшов, Петрушевич перебрав на себе керівництво рухом. Вульгарним чином надурено Шептицького, самочинно проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. І хто це зробив? Галицькі есдеки (маріонетки Володимира Винниченка і Москви) та Січові Стрільці Євгена Коновальця. Звісно, до них прийшла польська ліквідаційна комісія і виголосила класичну формулу: «Нехай нас розсудять залізо і кров». Скажете, це не безумство, коли частина місцевого політикуму розтягує свій галицько-польський конфлікт на територію майже всієї України?

Сюжет із Українською Народною Республікою розгортався за схожою схемою?

– Ще гірше. Утворення УНР – авантюра з політичної точки зору і державна зрада з правового погляду. Вся легітимність Генерального Секретаріату і, відповідно, Міністерства закордонних справ походила з одного акту – від 4 серпня 1917 року, коли Тимчасовий уряд (єдиний законний орган влади) підтвердив: ви наш крайовий орган управління. Тоді вперше у документі було зазначено «Україна» та визначено її кордони. Для порівняння: це так само, якби Київ сьогодні дав Козелецькому району право порядкувати на власній території, у відповідності до чинного законодавства країни. А Козелецький район, організувавши самоврядування й утворивши, наприклад, Раду міністрів, взяв – і оголосив війну Японії чи підписав акт щодо об’єднання з Узбекистаном. З конституційної вежі, такі дії – державна зрада. З огляду на тодішнє законодавство, дії Грушевського і компанії теж були державною зрадою: петроградський прокурор відкрив проти них кримінальну справу – і правильно зробив. Яким був статус делегації Грушевського (дивіться кандидатську дисертацію Валентина Коваля), що приїхала до Бреста на переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною? Це були приватні особи (як повноправну делегацію їх визнали представники перших двох), які спочатку підписують мирну угоду, а за чотири дні проголошують державу. Я ставлю просте питання: громадяни якої країни підписали ту угоду? Правильно, вони були громадянами Росії. Вся наша історія складається з таких епізодів, в яких переплутано грішне з праведним.

 – Тоді представниками якого народу були ті, хто утворив УНР?

– Ніякого, в крайньому випадку можна сказати, що вони представляли самих себе, тобто не більше двох десятків людей товариства спільної поваги: «Я тєбя уважаю – ти мєня уважаєш». Якісний склад цих осіб: як правило молодь до 28 років, сільського походження, без освіти, водночас ультранаціоналістичних і ультракомуністичних поглядів. Між іншим, приблизно такі самі люди входили й до «передового загону» Адольфа Гітлера. Є просте підтвердження: ми беремо програмовий документ НСДАП, датований лютим 1919 року, та програму Української соціал-демократичної партії чи ще краще – Української партії соціалістів-революціонерів (репрезентант першої Винниченко, другої – Грушевський) – порівнюємо тексти й бачимо феномен, що окреслився після завершення Першої світової війни. На національному ґрунті почалося утворення держав, кожна з яких породила фашизм, – Угорщина, Німеччина, Італія, Словенія, Румунія. Винятки з цього списку – Фінляндія та Чехія. Це був європейський процес, і ми були його складовою.

 – Гаразд, а якщо розглянути альтернативний варіант історії: Грушевського та його соратників не було (або вони не мали змоги зробити те, що зробили), що би сталося з нашою державністю?

– Треба відмотатися плівку трохи далі. Зміст однієї з дисертацій, написаних у Національній академії державного управління при Президентові України, вкладається в одне речення: від 1796 року до 1914-го адміністрація Російської імперії на території, яка називалася Малоросією (від Збруча до Дніпра), випробувала сім адаптаційних моделей – як цю територію пристосувати до устрою монархії Романових. Всі сім спроб зазнали краху. «Православие, самодержавие, народность» для українських селян було порожнім звуком, так само, як сьогодні для всіх нас гасло регіоналів «Україна для людей». У тих «малоросів» романівський режим відібрав усе – свободу, рідну мову, церкву, книжку (і загалом культуру). А 1914 року, з початком світової війни, ця маса темних людей, отримавши в руки зброю, повернула голову в бік гнобителів – польських і російських землевласників, євреїв-торговців. «Запануємо ми браття у своїй сторонці». Дослівно говорилося на I Всеукраїнському з’їзді Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів у Києві: «Відтепер тут нема законів – є тільки наша воля». Від літа 1917 року до березня 1918-го відбулася масакра – цивілізація як така припинила існування. Село проти міста, багаті проти бідних, українці проти поляків-росіян-євреїв – і все це на тлі відсутності держави та її правових інститутів. Ця ж хвиля винесла на поверхню Павла Скоропадського з його командою – осіб, які за сім місяців створили небачену дотепер модель – української правової демократичної держави з ліберальною економікою. Цим особам завдали удар у спину троє: Симон Петлюра, якого сам Скоропадський випустив із тюрми, Євген Коновалець, який розпочав повстання в Білій Церкві, і гвардійський генерал Олександр Осецький, який був командиром так званих залізничних загонів. Ці люди знищили наші перспективи на сто років наперед. Після 14 грудня 1918 року, коли гетьман зрікся влади, українська історія має лінійний характер.

 – Історія України ХХ століття зазвичай оперує «масовими» показниками: якщо «розстріляне Відродження», то рахунок на тисячі; якщо Голодомор – на мільйони; якщо Друга світова війна – на десятки мільйонів. А ви про історію оповідаєте, як про особисту справу окремих фігурантів. Де ж у зазначений період була та «відроджена нація», про яку писав Винниченко?

– Винниченко, і я це стверджую, був одним із найбільших політичних шахраїв, абсолютний чорт, який зробив максимальний внесок у руйнацію української державності. Більшої шкоди завдав хіба Богдан Хмельницький. Чому я веду мову про не про народ, а про окремих діячів? Бо розвиток держави й розвиток суспільства – це наслідок діяльності критично мислячих людей (це не я сказав, а Микола Василенко, один із найбільших просвітителів українства). Впродовж ста років нічого не відбувалося, крім фізичного винищення цих критично мислячих осіб. Селяни не побудують державу – майже 20 років ми є свідками їхньої неспроможності. З цього середовища Кравчук, Плющ, Ющенко. Кучма хоч виростав в індустріальному місті, але його ментальність однаково рустикальна. Мені ж він сам розповідав на початку 1990-х, як хлопчиком ходив узимку в гумових чоботах без шкарпеток вісім кілометрів від дому до школи. Це люди, які виховувалися в системі тотальних обмежень, а в дитинстві 10 років голоду – це безкінечність. Державу можуть побудувати вільні й відповідальні особи, які не матимуть з того жодного зиску. Вони створюють проект, інсталюють його, відходять убік. І далі – вибори, президент, урядування й таке інше.

 – Це не утопія?

– Ні, цю утопію імплементували в життя у Сполучених Штатах. Не судова чи адміністративна реформи в окремих випадках важливі, а в яких умовах у країні жінки виношують дітей. Будь-які реформи є тільки інструментом для забезпечення цих умов і права громадян бути самими собою.

 – Наразі існують варіанти побудови такої державної матриці?

– Нова матриця виникне лише після того, як розвалиться нині існуюча: на радянських концтаборах не можна створити правову державу. Сучасну Україну розбудовували слуги тоталітарного режиму, які в один день стали найсвідомішими «бандерівцями». Я не засуджую їх. Але мають бути якісь розрізнення. А ці діячі весь час вирішують одне й те ж питання: чи повинен православний знімати кіпу, коли він хреститься в мечеті? І далі покращання не видно. Країна, в якій слова «політик» або «парламентарій» синонімічні до «негідник», «злодій», «убивця», не може нормально функціонувати. Складена 1991-го система координат передбачала, що саме ці люди легалізують свою фактичну владу і власність. На стару систему натягнули жовто-блакитне рядно, проте за суттю нічого не змінилося: тризуб зверху, а всередині скриньки «сєрп і молот і звєзда». Різниця між Україною зразка 1917 року та 2010-го полягає в одному: тоді нами взялися керувати жебраки, а тепер – жебраки з дуже великими грошима.

 – І де ж візьметься потенціал для змін?

– Він уже є – це покоління народжених на початку 1990-х, яке зараз у своїх університетах курить траву, п’є пиво, «забиває» на огидну дійсність і витворює нову культуру. Цей потенціал – в сотнях дисертацій, і цілком протилежні офіціозу наукові висновки в підпілля загнати вже неможливо. Для молоді музиканти Pink Floyd ближчі, ніж Косіор і Сталін. Вона вже інакше мислить і перебуває у внутрішній еміграції. Я переконаний у тому, що людина, перш за все, має займатися вирішенням власних духовних та інтелектуальних проблем, створювати ойкумену довкола себе – ойкумену на простих засадах: Бог є, це наша країна, ми маємо свою гідність і невід’ємні права й ніхто не може ці права узурпувати. Тому я особисто оголошую режим Януковича незаконним, але не буду бігати на мітинги чи писати відозви. Я кажу: «Не співпрацюю з вами, оскільки я проти будь-якого насильства». Повертаючись до «критично мислячих персон», їх усього 5%, інші 95%, за визначенням Еріха Фромма, пристосуванці – ті, хто вирішують тільки побутові питання, але вони й забезпечують виживання людства. 5% для них небезпечні, бо порушують рівновагу, але й поступ без них неможливий.

 – Чи є, на вашу думку, європейські країни, які б розвивалися за подібною до української історичною схемою?

– Нема. Наша унікальність існує приблизно 600 років. Вона полягає в тому, що володар тогочасних територій (люди в ХIV столітті мали володаря, але могли не знати, на яких землях живуть; тим більше, не йшлося про національність) був єдиним, хто мав легітимацію з двох рук – Патріарха Константинополя і Римського Папи. Тому впродовж тривалого часу на територіях майбутньої України складалася віротерпима єдність, яку можна описати в термінах «сума цивілізацій» і «спільнота». Де кожен жив окремо і всі разом. І в цьому сенсі ми – єдине тіло з Литвою, Польщею, Білоруссю, подобається нам це чи ні. Вітчизняна наука це однозначно довела. Порівняно з радянськими «правилами історичної гри» відбувся тектонічний зсув, але плита ще не розкололася. Та головне – процес не спинити. Я наведу аналогію: на початку 1990-х книги Віктора Суворова спровокували таке явище, як «антисуворовщина». І першим у переліку стояв Марк Солонін, авіаційний інженер із Самари, який, спираючись на недоступні його супротивнику документи, написав п’ять робіт з метою спростувати умовиводи «наклепника». І «спростував» – його висновки були настільки вбивчими, що на цьому тлі Суворов виглядав ягням. У битві Суворова і Солоніна померла вся радянська міфологізована історіографія періоду Другої світової війни. Наслідки цього бою на пересічний загал ще не впливають, але професійна спільнота – «критично мислячі люди» – не можуть їх ігнорувати.

 – Крім написання книжок з історії, чим сьогодні ще переймається колишній телеведучий Данило Яневський?

– Спільними зусиллями ресурсу ucrainica.com.ua (де вже викладено 1200 авторефератів дисертацій з україністики), видавництва «Фоліо» і київського клубу «Петрович» 17 травня стартує проект «Вечірній лікнеп». Я особисто запрошуватиму найкращих, на мій погляд, фахівців-гуманітаріїв, котрі розказуватимуть публіці про останні наукові досягнення. Про явища, персони, феномени крізь призму розмаїття культур – політичної, релігійної, юридичної. Лекції відбуватимуться щомісяця кожного третього понеділка і матимуть жорсткий регламент: один промовець, година для його монологу, впродовж доповіді від аудиторії приймається лише одне питання, щоб не загрузнути в суперечках. Та й для дискусій немає ґрунту, бо наші уявлення про українознавчі дослідження ще печерні. Спілкування «спеціального гостя» з товариством відбуватиметься у формі «питання/відповідь» протягом 30 хвилин уже після лекції. Всі виступи будемо викладати на ресурс, а коли наберемо певну кількість матеріалів, «Фоліо» опублікує книжку. Я також планую попросити мого товариша Івана Кравчишина, з яким ми працювали на «Новій мові», щоб на цей захід він подивився своїм режисерським оком і сказав, чи можна буде «Лікнеп» згодом перевести в телевізійний формат чи зробити на його основі, наприклад, документальний фільм. Щодо змістовності проекту я сумнівів не маю – це буде «бомба», а як складеться з його видовищністю – майбутнє покаже.

 – Ви не прагнете дискусії, та, як показує досвід, серед причетних до подібних інтелектуальних проектів завжди знайдеться «дух, що тіло рве до бою»…

– Як модератор цього заходу я зосереджу всю повноту влади в своїх руках. А як професійний ведучий прямих ефірів базару просто не допущу. Тут розмова в мене коротка – куля в голову, кінець дебатів.

 – З освітнім та інформаційним завданнями зрозуміло, а яку ще мету переслідуватимуть учасники «Лікнепу»?

– Передусім ми хочемо зрозуміти, в якій країні ми живемо. Бо жодна з існуючих на це питання і вже озвучених відповідей не влаштовує: ця відповідь або діаспорного штибу (зі своїми обмеженнями), або радянського походження (з відповідним обрамленням), або українського, але регіонального зразка, тобто не всезагальна. Ми прагнемо вписати україністику в європейський і світовий контекст, а за рік-два, накопичивши необхідний для цього потенціал, намалювати ідеальний проект держави і розробити базові принципи, на які вона має спиратися. Бо теперішній варіант нашої держави – просто ганьба. Було б доцільним зібрати авторський колектив, щоб створити новий підручник з української історії, а це означає – оприлюднити нову суспільну ідеологію, на яку вже існує колосальний попит. Ця ідеологія повинна бути гуманістичною та зосередженою на ствердних чинниках, тобто з будь-якої трагічної чи негативної події маємо видобувати позитив і показувати, чого нас навчила історія. Це потрібно для того, щоб українці з жебраків і лузерів перетворилися на сповнену гідності націю. Як колись на одному з ефірів «1+1» сказав Владика Станіслав Широкорадюк: «Ми нічим не кращі за інших, але й не гірші».

 – Якщо вже згадали про ТБ, то чи не було у вас думки написати історію вітчизняного телебачення? Адже це було б логічним поєднанням вашої журналістської практики з умінням історика досліджувати, структурувати й представляти певний матеріал.

– Ідея гарна. Щойно закінчу книжку про Скоропадського, можу написати й таку історію.

 – Вас не турбує масштаб «цілини», яку доведеться орати?

– Порівняно з тим періодом, який я досліджую, це – дитячий садочок.

 – За час своєї медійної кар’єри ви були «обличчям» двох каналів – «1+1» та 5-го. За якими параметрами ви б їх порівняли?

– За рівнем драйву: «Плюси» на їхньому початковому етапі були безальтернативні. У нас від дня заснування існувало два «обмеження»: «Україна – незалежна держава» і «Олександр Роднянський – генеральний продюсер». Ці константи не обговорювалися. Щодо останньої, Роднянський, який був власником, продюсером і фактичним лідером, не просто виголошував тези про незалежність, а робив телебачення європейського ґатунку. І всі – від прибиральниці до самого Роднянського – в це вірили. От саме на тодішніх «Плюсах» ми захищали своє право на гідність, що автоматично означало дуже просту в професійному плані річ – не брехати, не маніпулювати інформацією. Я час від часу передивляюся ефіри, котрі збереглися з другої половини 90-х, і бачу, що й сьогодні міг би це сказати.

 – Загалом чи цікавитеся ви тим, як складаються справи у ваших колег, які залишили «Плюси» і тепер працюють на інших каналах?

– Буквально я про це якось не думав. Та можу провести таку паралель: 1975 року київське «Динамо» вибороло Кубок Кубків і Суперкубок UEFA. Згодом прийшли інші гравці та тренери, які й дотепер доїдають репутаційну спадщину своїх попередників. А для уболівальників «Динамо» досі асоціюється з командою Лобановського та її фантастичними досягненнями. Я не прагну перегуків і не наголошую, що на нинішніх «Плюсах» хтось ще споживає колишні набутки, але «основа» каналу «1+1» періоду його розквіту (Ольга Герасим’юк, Алла Мазур, Людмила Добровольська, Ганна Безулик, Юрій Макаров, Микола Вересень, Анатолій Єрема) відіграла свою роль в історії країни. І я можу сьогодні побажати колегам, як, зрештою, й собі, лише творчої наснаги – не зациклюватися на власних досягненнях і рухатися далі.

 – І знову, за асоціацією: коли йдеться про «період розквіту», очевидно, що тоді спрацювала команда, яка в своїй цілісності була потужнішою, ніж сума якостей окремих осіб.

– Безперечно, і в цьому теж заслуга Роднянського – він не терпів у своєму оточенні «пластикових» людей. З іншого боку, він умів розпізнати в тобі щось таке, чого не споглядали інші. Ну, як він побачив у мені телеведучого? Я сам тоді казав йому, що з мене ведучий не вийде – я затинаюся, вуха відстовбурчені, досвіду жодного. І менше з тим. Він брав відповідальність на себе, але до того слухав редакторів, режисерів, ведучих і на них перевіряв майбутні рішення. Я вже заднім числом думаю, що наше телебачення з його жанрами, включно з купівлею закордонних форматів, до 2004 року було реакцією на Роднянського. Потім два роки інерції – і занепад. Зауважте, що все почало падати разом із тими ж «Плюсами».

  Зараз я спитаю вас про сучасне телебачення, себто зразка 2010-го. Тільки не кажіть, що ящик у вас слугує підставкою для вазонів – кожен перший, з ким я розмовляю про ТБ або ширше – мас-медіа, виголошують сакраментальну фразу «Телевізор я не дивлюся»…

– Я не дивлюся нічого, крім «Україна має талант». Справжні емоції, живі люди, не співпереживати неможливо: мій улюблений клоун не пройшов, пішли далі балалаєчник із акордеоністом. А клоун там абсолютно геніальний, мене просто на сльозу пробило – як же його далі не бачити? Це те, чого ми всі потребуємо: реальні історії без глянцю, чиї б це історії не були – наших нинішніх талантів чи постатей на кшталт Лева Сепєги, Марка Безручка або Артемія Веделя.

  Може, і вам би повернутися й долучитися до телевиробництва, до якого в нас усіх накопичилося стільки претензій?

– Щоб переключитися на нові рейки, треба в самому собі вимкнути телевізор, бо крім електромагнітних хвиль, існують ще квіти, діти, Бог, книжки. Наразі нема четвертого проекту, який би цікавив мене так само, як «Післямова», «1+1» і 5 канал. Три такі «піки» – це фахове й людське щастя. Іноді здається, що вже досить телебачення. А іноді… Візьмімо, наприклад, «Лікнеп»: я нещодавно читав дисертацію одного професора Київського університету – він написав роботу про культурні феномени 1917 – 1920 років. Громадянська війна, всі проти всіх, зміна влад, хаос. При цьому в Україні від 1918 до 1920-го було зафільмовано понад 300 ігрових і документальних стрічок. Я би хотів зробити програму-research про авторів тих картин. Поки не можу довести, але думаю, що всі вони 1920-го сіли на пароплави й через Константинополь дісталися Америки. Але це потребує окремого дослідження.

 – А художні й документальні матеріали приступні?

– Це вже потребує окремого розслідування – поки ті матеріали існують в одному рядкові однієї дисертації. Треба шукати, консультуватися з іншими науковцями й просити у часу та простору, щоб відповіді з’явилися. Хто були ті люди? Де і що вони знімали? Якою технікою користувалися? Які розвивали ідеї? Чи вплинули їхні ідеї та експерименти (коли такі були) на формування сучасного їм кінематографу й у подальшому на естетику телебачення?

 – І коли свою програму-дослідження ви зробите, то неминуче постане проблема, якому каналу її запропонувати.

– На кожен товар є свій купець. Думаю, що як матиму якісний продукт, то я його продам кому завгодно. І потім Україна – не пуп Землі, у нас є сусідні країни, для яких пов’язані з вітчизняною культурою та історією теми не чужі. Коли я розмовляю, наприклад, із польськими чи литовськими колегами на подібні теми, ті просто підстрибують до стелі, бо вони якраз розуміють, що це частина нашого спільного минулого. Проте серйозно про канали трансляції я ще навіть і не думав: зараз ми робимо «пілоти» навіть не на камеру, а в голові. Тому й говорити ще зарано, а прикра ситуація з культурними програмами на нашому телебаченні, гадаю, не назавжди. Все ще може змінитися.

 Вікторія Поліненко , для «Телекритики» 28-04-2010

Фото Яни Новосьолової та Валерія Мілосердова